вівторок, 17 вересня 2013 р.

Василь Сухомлинський
про виховання успіхом у навчанні


      «Пам'ятайте; що радість успіху - це могутня емоційна сила, від якої залежить бажання дитини бути хорошою. Турбуйтеся про те, щоб ця внутрішня сила дитини ніколи не вичерпувалась. Якщо її немає, не допоможуть ніякі педагогічні хитрощі».

В. Сухомлинський


       Одна з найважливіших потреб людини - досягнення успіху в значущій для неї діяльності. Провідною діяльністю учнів у школі є навчання.

Можна стверджувати, що пізнавальна потреба і потреба у досягненні успіху - два необхідних компоненти, які значною мірою забезпечують успішність навчальної діяльності учнів.

Ніщо так не властиве дитині, як потреба відчувати задоволення, радість від власної діяльності, адже дитина не тільки дізнається про щось, засвоює матеріал, а й переживає свою працю, висловлює глибоко особисте ставлення до того, що їй вдається і не вдається.

Молодший школяр дуже хоче добре вчитися. Він любить учителя, бо той навчає, керує, допомагає у серйозній справі - навчанні. І саме йому, як відзначав В.Сухомлинський, учень з безмежним довір'ям несе слабкий і беззахисний вогник бажання добре вчитися. Його легко загасити необережним різким, образливим словом чи байдужістю, але можна, і потрібно, підтримати його горіння, забезпечивши можливість у всій повноті пережити радість успіху.

У працях видатного педагога ми віднаходимо багато мудрих роздумів про роль успіху у навчанні молодшого школяра. Так, у книзі «Серце віддаю дітям» він пише: «Життєдайним повітрям для слабенького вогника прагнення до знань є тільки успіх дитини в навчанні, тільки горде усвідомлення і переживання тієї думки, що я роблю крок уперед, піднімаюсь крутою стежиною пізнання».

У цій же праці, формулюючи свою педагогічну систему як систему «виховання бажань», В.Сухомлинський відзначав: «Усі наші задуми, пошуки і побудування перетворюються на порох, на мертву мумію, якщо немає дитячого бажання вчитися. Воно приходить лише з успіхом у навчанні. Виходить немовби парадокс: для того, щоб дитина встигала, треба, щоб вона не відставала. Та це не парадокс, а діалектична єдність процесу розумової праці. Інтерес до навчання з'являється лише тоді, коли є натхнення, що народжується від успіху в оволодінні знаннями, без натхнення навчання перетворюється для дітей на тягар».

Він зауважував, що розумова праця дитини відрізняється від розумової праці дорослого. Для дитини кінцева мета оволодіння знаннями не може бути головним стимулом її розумових зусиль, як у дорослої людини. Крім того, «даремна, безрезультатна праця і для дорослого стає осоружною, набридливою, безглуздою, а ми ж маємо справу з дітьми. Якщо дитина не бачить успіхів у своїй праці, вогник прагнення до знань згасає, дитина втрачає віру в свої сили, насторожується, наїжачується, відповідає зухвалістю на поради і зауваження вчителя. Або ще гірше: почуття власної гідності в неї притупляється, вона звикається з думкою, що ні до чого не здатна».

Віра в дитину була основним педагогічним переконанням В.Сухомлинського. «Справжнім вихователем, - стверджував він, - може бути тільки той, хто вірить у дитину, не відлякує її своєю підозрілістю, сумнівами в її добрих намірах». У статті «Без довір'я немає виховання» В.Сухомлинський пише: «Найпотворніше, найзловісніше в нашій педагогічній справі - не вірити в людину. Там, де немає віри в людину, в добре начало в ній, будь-яка педагогічна система розсипається на порох».

Його турбота про успіхи у навчанні починалася з турботи про те, як харчується і спить дитина, яке її самопочуття, як вона розважається, скільки годин протягом дня буває на свіжому повітрі, як у малюнку передає свої думки, творить образи, які почуття пробуджують в її душі музика природи та музичні твори, яка у неї улюблена праця, чи чутлива до радощів і негараздів людей.

Видатний педагог був переконаний, що немає жодної нормальної дитини нездібної, бездарної. Кожен школяр розвивається власними своєрідними шляхами, кожен розумний і талановитий по-своєму. Гуманізм у педагогіці він вбачав у тому, щоб дитина, якій не під силу те, що легко дається більшості, не почувалася неповноцінною. «…В природі немає дитини безталанної, ні на що не здатної. Кожному можна дати щастя творення, кожного треба вивести в люди. Це перший наріжний камінь моєї педагогічної системи», підкреслював В.Сухомлинський. В кожній дитині обов'язково є якась «золота жилка». Відкрити її, розвинути дитячі здібності, допомогти дитині знайти радість успіху в навчанні - в цьому і полягає майстерність учителя.

Вчитель має відкрити перед кожним, навіть найважчим в інтелектуальному розвитку учнем, саме його сферу діяльності, де він може досягти вершини, виявити себе. З цього приводу він висловлював думку, що «…кожна людина може досягти вищого ступеня всебічного розвитку - стати неповторним творцем не тільки матеріальних, а й духовних цінностей, якщо в ній розкрити її задатки, обдаровання, талант».

За спостереженнями Василя Олександровича, відчуття радості успіху має на дитину неабиякий стимулюючий вплив. «Вона переживає хвилююче почуття радості, вона торжествує, переживає незабутні хвилини відкриття… Так, уся справа у вірі в свої сили, в емоційному стимулі».

Педагогічна мудрість виховання у тому й полягає, щоб дитина ніколи не втратила віру у свої сили, не відчувала, що в неї нічого не виходить. Він підкреслював, що слід виявляти особливу терпимість до «відстаючого» учня. «Від успіху до успіху - в цьому й полягає розумове виховання важкої дитини. Якщо їй щось не вдалося сьогодні, - не оглушуйте її «двійкою». Не поспішайте застосовувати до неї інструкцію про оцінку успішності з усією суворістю. Слабка, квола рослина потребує спеціального догляду». І далі: «Оптимізм, життєрадісне світосприймання, почуття впевненості у своїх силах - це, образно кажучи, світлий вогник, який осяває шлях дитині. Погасне цей вогник - і дитина опиниться в мороці, у самотині, її охопить безвихідна туга і безнадія».

Якщо вихователь вірить у сили і можливості школяра, довіряє йому, той намагається виправдати цю довіру, працює краще. Недовіра, підозрілість, упередженість в оцінці учня віддаляють його від вихователя, обмежують можливості, виховного впливу на нього.

В.Сухомлинський на підставі свого досвіду переконує вчителів, що успіх у їхній праці буде безперечний, якщо їх вихованці повірять в себе, в свої сили і можливості: «Пам'ятайте, що наймогутніша сила, яка змушує школяра вчитися, будить у нього інтерес до праці, - це віра в самого себе, почуття поваги до самого себе. Доти, поки в дитячому серці живе ця сила, Ви - майстер-вихователь, Ви - людина, яку дитина поважає. Та тільки згас вогник цієї незрівнянної духовної сили, Ви стаєте безсилим: наймудріші, найтонші засоби впливу на душу дитини будуть мертвими».

В одній із ста порад учителеві їх автор підкреслює: «Якщо ви хочете, щоб дитині хотілося добре вчитися, і цим вона прагнула приносити радість матері й батькові, бережіть, плекайте, розвивайте в неї почуття гордості трудівника. Це означає, що дитина має бачити, переживати свої успіхи в навчанні Не допускайте, щоб дитина переживала безвихідну гіркоту відставання, якусь свою неповноцінність. Оптимізм, віра дитини в свої сили - це та міцна нитка, яка пов'язує школу і сім'ю».

Василь Олександрович радив учителям: «Треба навчити дітей працювати, думати, спостерігати, усвідомлювати, що таке розумова праця, що означає добре працювати - і лише потім можна ставити оцінки за успіхи. Дитина, яка ніколи не пізнала радості праці в навчанні, не пережила гордості від того, що труднощі подолані, - це нещасна людина. Дайте їй це щастя, навчіть дорожити ним».

Видатний педагог оцінював розумову працю лише тоді, коли вона приносила дитині позитивні результати. «Якщо учень ще не досяг тих результатів, до яких він прагне в процесі праці, я йому не ставлю ніякої оцінки. Дитина повинна замислитися, зібратися з думками, ще раз переробити роботу. Я добивався, щоб дитина, кілька разів виконавши одне й те саме завдання, переконалася на власному досвіді, що вона може виконати його значно краще, ніж виконала спочатку. Це має велике виховне значення: учень неначе відкриває в собі творчі сили, бо бачить свій успіх, прагне працювати ще краще».

В.Сухомлинський говорив, що оцінка корисна лише тоді, коли дитина усвідомлює залежність успіху від особистих зусиль, витрачених на навчання. Оцінка не повинна також перетворюватися в ідола, то доброго, то поблажливого, то караючого, жорстокого. Вона має стимулювати до навчання, винагороджувати за працелюбство. Він підкреслював, що «найголовніше заохочення і найсильніше (та не завжди дійове) покарання в педагогічній праці - оцінка. Це найгостріший інструмент, використання якого потребує величезного вміння і культури», і далі: «Оцінка знань учнів, - це вміння вчителя знайти правильний підхід до кожної дитини, вміння плекати в її душі вогник прагнення до знань».

На думку В.Сухомлинського, один із головних недоліків існуючої системи оцінювання знань учнів полягає в тому, що оцінка завжди відображає результат праці (фактичні знання) і далеко не завжди - процес її виконання, тобто зусилля учня, його старанність. Він вважав несправедливим оцінювати тільки кінцевий результат навчання, ігноруючи ступінь старанності, ретельності учня. Адже не в усіх учнів однакові здібності. Один сприймає й осмислює швидко, запам'ятовує міцно і надовго. Інший - сприймає повільно, пам'ять зберігає знання недовго. Для одного «п'ятірка» - показник успіху, а для іншого і «трійка» - велике досягнення. Якщо оцінюється тільки результат навчання, то відтак недооцінюються зусилля слабких учнів, що зменшує їхню віру у свої сили. Безумовно, це не означає, що оцінка знань учня завжди має залежати від того, скільки зусиль він доклав. Оцінка відображає фактичний рівень знань, але вчителеві, вважав В.Сухомлинський, необхідно знайти спосіб, щоб належно оцінити також зусилля учня.

Кожний успіх дитини має бути відзначений, для чого в арсеналі вчителя є різні засоби, а один із найдійовіших - доброзичливе слово. До невдач треба ставитися дуже обережно. Василь Олександрович вважав, що не можна виставляти незадовільну оцінку, якщо учень не зміг через ті чи інші причини опанувати знання. Адже це підриває віру дитини в свої розумові сили й інтелектуальні можливості, пригнічує морально. «Справжня педагогічна мудрість, - наголошував він, - полягає в тому, щоб, постійно одухотворюючи дитину бажанням бути хорошою, ніколи не ставити їй «двійки». Досвідчені вчителі так і роблять: якщо учень ще не зміг впоратися з роботою, не ставлять йому ніякої оцінки. Перед дитиною ніколи не закривається шлях до успіху». Василь Олександрович і його колеги з Павлиської школи протягом усіх років навчання дітей у початкових класах не ставили їм незадовільних оцінок - ні за письмові роботи, ні за усні відповіді. «У мене в початкових класах є правило, доти, поки дитина не навчилася задовільно виконувати ту чи іншу роботу, їй не ставлять ніякої оцінки. І дитина, яку підганяє бажання бути хорошою, напружує всі свої сили, щоб виконати завдання. Вона, маленька людина, збираючись із силами, - а сили ці в дитячій душі невичерпні, - піднімається на одну сходинку вище. Вона несе з школи радість. Вона бачить у щасливому сні своє піднесення, а не встає крадькома, щоб витерти у щоденнику оцінку. Не одну дитину ми врятували від приниження і навіть падіння тим, що не ставили їй «двійки» і не застосовували ніяких «сильних» засобів впливу».

На думку Василя Олександровича, життєвий шлях від дитинства до отроцтва має бути шляхом радості. Якщо нормальна дитина в жодному з предметів не досягла успіхів, якщо в неї немає улюбленого предмета, значить школа несправжня.

Як заповіт педагогам звучать його слова: «Бережіть дитячий вогник допитливості, жадоби до знань. Єдиним джерелом, яке живить цей вогник, є радість успіху в праці, почуття гордості трудівника. Винагороджуйте кожний успіх, кожне подолання труднощів заслуженою оцінкою, та не зловживайте оцінками. Не забувайте, що ґрунт, на якому будується ваша педагогічна майстерність, - в самій дитині, в її ставленні до знань і до вас, учителю. Це - бажання вчитися, натхнення, готовність до подолання труднощів. Дбайливо збагачуйте цей ґрунт, без нього немає школи».

Немає коментарів:

Дописати коментар