вівторок, 17 вересня 2013 р.

Сторінками книг 
По волосинці


Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.

Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

Прийшовши до лісу, бабуся з онуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.

Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.

Петрик від подиву й хвилювання стояв, Широко розплющивши очі.
- Бабусю, - пошепки запитав він, - невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

- Так, по волосинці, - відповіла бабуся. - Це працьовита пташка.

Петрик стояв задуманий. Через хвилину він сказав:
- Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто...


 Сторінками книг 
Скажи людині: "Доброго дня!"


       Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.

Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.
- Тату, куди бабуся йде? - питає син.

- Зустрічати або проводжати, - каже батько й усміхається. - Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: "Доброго дня, бабусю!"

- Навіщо ж казати ці слова? - дивується син. - Ми ж її не знаємо.

-А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо.

Ось і бабуся.
- Доброго дня, бабусю! - каже син.
- Доброго дня, - каже батько.
- Доброго вам здоров'я, - відповідає бабуся І усміхається.

І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки - раніше їх і не чути було.

На душі в хлопчика стало легко.
- Чому це воно так? - питається син.
- Бо ми побажали людині доброго дня.

Сторінками книг 
А серце тобі нічого не наказало?


            Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.
- А тата відвезли в лікарню, - каже мати. - Занедужав батько.

Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний.
Мати великими очима дивилась на Андрійка.
- А нам завтра до лісу йти, - каже Андрійко. - Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.

- То куди ж ти підеш завтра? - запитала мати.
- До лісу... Як наказала вчителька.
- А серце тобі нічого не наказало? - спитала мати й заплакала.


 Сторінками книг 
Через потік


       Андрійко й Ніна поверталися зі школи. Дорогу їм перепинив ярок. Пригріло сонце, розтанув сніг, і яром потекла вода. Бурхливо шумить потік. Стоять перед ним Андрійко і Ніна.

Ось хлопчик швидко перебіг через потік і став на тому березі. Озирнувся - і соромно йому стало. Він у чобітках, Ніна в черевичках. Як вона перебреде?

"Ой, недобре я зробив, - подумав Андрійко. - Як я не побачив, що Ніна - в черевичках?"

Він перебрів назад і каже Ніні:
- Це я хотів узнати, чи глибоко. Бо переправлятися будемо разом.

- Як? - здивувалася Ніна. - Я ж у черевичках.

- Чіпляйся мені за шию, - сказав Андрійко. Ніна так і зробила, і хлопчик її переніс.
Сторінками книг 
Іменинний обід


       У Ніни велика сім'я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся - найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся - ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.

Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять.

Ніна тихенько сказала мамі:

-Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

- Чому? - здивувалась мама.

- В неї руки тремтять. Крапає на стіл.

Мама зблідла.

Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.

Довго сиділа мовчки, потім сказала:

-У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

Сторінками книг 
Хто кого веде додому


             У дитячому садочку хлопчики-однолітки Василько і Толик. Обом по п'ять років, їхні матері працюють. Коли повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Василька, бере його за руку й каже:
- Ходімо, Васильку, додому.

А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже:
- Ходімте, мамо, додому.
Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів.

Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою. Бо мама веде Василька додому.
Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому.

Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толик сильними, стрункими, красивими юнаками.
Якось занедужала тяжко Василькова мати.
Того самого дня важко захворіла і Толикова мати.
Лікар жив у сусідньому селі за кілька кілометрів. А було це взимку, дорогу засипало снігом.

Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже:
- Хіба можна по такому снігові йти?
Постояв трохи Василько й повернувся до хати.
А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.




Сторінками книг 
Яблуко в осінньому саду


          Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике, рожеве яблуко.
Оля й Ніна аж скрикнули від радості.
- Як воно тут збереглося? - з подивом запитала Оля.
- Зараз ми його зірвемо, - сказала Ніна і зірвала яблуко.
Кожній хотілося потримати його в руках.

Оля хотіла, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися у цьому, а тому сказала сестрі:
- Хай тобі буде яблуко, Ніно...

Ніні теж хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона теж соромилася висловити це бажання, тому сказала сестрі:
- Хай тобі буде яблуко, Олю...

Яблуко переходило з рук у руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна й та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.
Віддали їй яблуко.
В маминих очах сяяла радість.
Мама розрізала яблуко і дала дівчаткам по половинці.



Сторінками книг 
Сьома дочка


     Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулася додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки почали розповідати, як вони скучили за матір'ю.

- Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, - сказала перша дочка.

- Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, - промовила друга дочка.

- Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, - сказала третя.

- Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, - щебетала четверта.

- Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, - промовила п'ята.

- Я виглядала тебе, як вишневий садочок виглядає соловейка, - сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття і принесла їй в мисці води - помити ноги.


Сторінками книг 
Гавеня і Соловей


        Вивела Гава одне-єдине пташеня - Гавеня. Вона любила своє дитя, частувала його смачними черв'ячками.

Та ось полетіла Гава по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище за дерево, на якому вони жили, а матері все нема. Заплакало Гавеня. Плаче, сльози струмками ллються додолу. Чимало пташок притихло, жаль їм бідолашного малого.

Почув Соловей плач Гавеняти. Затремтіло з жалощів солов'їне серце. Залишив своє гніздо Соловей, прилетів до гавиного, сів поруч із пташеням і заспівав свою чудову пісню. Аж вітер притих, заслухався.

А Гавеня, мов і не чує солов'їного співу, плачем заливається.

Та ось почуло Гавеня - десь удалині пролунав материн голос: кра, кра... Умить перестало воно плакати й каже:

- Чуєш, це моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!

- Кра, кра-кра... - залунало поблизу, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався... Того вечора ліс не чув солов'їного співу.


 Сторінками книг 
Ремісник і різець


           Майстер працював Різцем по дереву - вирізував Троянду. Різець маленький, сталевий, блискучий. У руках Майстра він був слухняним і вправним.
Не закінчивши роботу, Майстер кудись пішов, і Різець залишився на столі. В майстерню зазирнув Ремісник. Бачить лежить блискучий ножик. А поряд - незакінчена Троянда. Взяв Ремісник Різець і хоче вирізати пелюстки Троянди. Але нічого в нього не виходить. Крише Різець Троянду, псує роботу Майстра.
Здивувалась Троянда,
- Різцю, чого ти раптом так погано почав працювати?
Різець відповідає:
- Я просто шматочок криці. Я стаю Різцем, коли мене бере в руки Майстер. А коли торкається Ремісник - я не Різець, а просто ножик.



Сторінками книг 
Який слід повинна залишити людина на землі?


      Старий Майстер звів кам'яний будинок. Став осторонь і милується. "Завтра в ньому оселяться люди", - думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
- Для чого ти псуєш мою роботу? - сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся - ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима - ніхто не пам'ятає такого Чоловіка.
- Що ж ти залишив після себе? - питає у старого Чоловіка один дід, - Є в тебе син чи дочка?
- Немає у мене ні сина, ні дочки.
- Може, ти дуба посадив?
- Ні, не посадив я дуба...
- Може, ти поле випестував?
- Ні, не випестував я поля...
- Так, мабуть, ти пісню склав?
- Ні, й пісні я не склав.
- Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? - здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці - закам'янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
 "Ось і все, що залишилось після мене на землі, - з болем подумав старий Чоловік.- Але цього ж мало, дуже мало... Не так треба було жити..."


Сторінками книг 
Бо я - людина



       Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх - батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
- Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.
Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
- Дідусю, - запитав хлопчик, - ви не бачили тут каменя?
- Я прибрав його з дороги.
- Ви також спіткнулися й забили ногу?
- Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
- Чому ж ви прибрали камінь?
- Бо я - людина. Хлопчик зупинився у задумі.
- Тату, - запитав він, - а ви хіба не людина?


Сторінками книг 
Дуб під вікном


           Молодий лісник побудував у лісі велику кам'яну хату і посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня - лісникова внучка.
- Зрубай дуба, дідусю, - просить онучка, - темно в кімнаті.
- Завтра вранці почнемо...- відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев'ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:
- Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев'ять онуків і красуня-внучка.


Сторінками книг 
Добре слово



     В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п'ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров'яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: "Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота".
Оля їла мед у стільниках і солодке коров'яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало - дівчинка вже ледве вставала з ліжка.
Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:
- Чогось їй не вистачає. А чого - і сам не можу зрозуміти. Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі - столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.
Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:
- Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров'ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці - щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.
Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.
- Ось чого не вистачало Олі,- сказав дід Опанас.- Доброго слова.

Сторінками книг 
Лижі й ковзани


Восени батько купив Борисові ковзани. А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.
Думає Борис, що краще - ковзани чи лижі? Мабуть, лижі. Адже на лижах можна кататися скрізь - і в селі, і в лісі. А на ковзанах - тільки на ставку.
От і каже Борис Євгенові: - Поміняємося, Євгене? Я дам тобі ковзани, а ти мені лижі.
Помінялись. Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Катається Євген на ковзанах, а Борис сидить вдома з лижами.
Узяв Борис лижі, поніс до Євгена і каже: - Не будемо мінятись... Поверни мої ковзани, візьми свої лижі.
Євген нічого не сказав, віддав Борисові ковзани, а лижі забрав. Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли лапаті сніжинки, білим килимом встеляли землю. Засипало снігом і лід на ставку. Катається Євген на лижах, а Борис сидить вдома з ковзанами. Минає тиждень, два. Щодня йде сніг.
Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й каже:
- Ні, Євгене, таки поміняймося. Дай мені лижі, а собі візьми ковзани.
- А як завтра сніг розтане? - запитав Євген.

Сторінками книг 
Як Сергійко навчився жаліти


Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.
Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:
- Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:
- Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.
- Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:
- Я нічого не бачу, бо я сліпа.
Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.
Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?
Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.
Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.
Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.
Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!
Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.


Сторінками книг 
Найгарніша мама


        Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого - некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:
- Хто ти такий, де ти взявся?
- Я Совеня, - відповідає мале. - Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
- Хто ж твоя мама? - питає Соловей.
- Моя мама Сова, - гордо відповідає Совеня.
- Яка ж вона? - питає Дятел.
- Моя мама найгарніша.
- Розкажи, яка ж вона, - питає Дрізд.
- У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, - відповідає з гордістю Совеня.
- Ха-ха-ха! - зареготали .Соловей, Дятел і Дрізд. - Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.
- Неправда! - закричало Совеня. - Мама в мене найгарніша.
Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

Сторінками книг 

Розділена радість


           У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко.
В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі і Катрусі було тяж-ко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.
А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.
Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустрі-ла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петрика і Гришка. Зустріла й поділилась радістю:
- Наш татко видужав...
Петрик і Гришко, глянувши на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м'яча. Катруся пішла до дівчаток, що гралися в класи.
- Наш татко видужав, - сказала вона, і радість засяяла в її очах.
Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:
- Видужав - ну й що з того?
Катруся відчула, як із грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір'я і заплакала.
- Чому ти плачеш, Катрусю? - почула вона тихий, ласка-вий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.
Катруся піднесла голову й, схлипуючи, відповіла:
- Наш татко видужав...
- Ой, як же це добре! - зрадів Костя. - Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарве-мо пролісків і понесемо твоєму таткові.
Радість засяяла в Катрусиних очах.


Сторінками книг 

Сива волосинка


           Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосинки.
 - Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, - сказав Михайлик.
Мама усміхнулась і нічого не сказала. Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.
- Мамо, - сказав Михайлик здивовано, - у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три...Чого це посивіла ще одна волосинка?
- Від болю, - відповіла мати. - Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка...
- А від чого ж у вас боліло серце?
- Пам'ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.
Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо спитав:
-Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?


Сторінками книг 

Соромно перед соловейком


           Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчата вже закінчили обідати, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав.
Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда сиділи, боячись поворухнутись. Соловейко перестав співати.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда зібрала недоїдки в газету, загорнула й поклала в сумку.
- Навіщо ти зібрала сміття? - запитала Оля. - Це ж у лісі... Ніхто не бачить...
- Соромно перед соловейком, - тихо відповіла Ліда.

Сторінками книг 


Чому мама так хвалить?



       Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда. Вона ще не ходить до школи.
Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила.
Люда нагодувала курей і полила квіти. А потім думає: "Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине".
Зварила Люда борщу, попробувала. Борщ несмачний... Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила.
Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить:
- Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко.
Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ - він несмачний. Думає Люда: "Чому ж мама так хвалить?"

Сторінками книг 


Ледача подушка


        Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:
- Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.
- Це подушка в тебе ледача, - відповів дідусь.
- А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?
- Знаю я таємницю, - пошепки сказав дідусь. - Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками - вона і не буде ледачою.
- Справді? - зраділа Яринка. - Я так i зроблю завтра.
Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.
Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір'я, поклала на лавку - та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко - та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.

Сторінками книг 

Гвинтик


       Юрко готував домашнє завдання з граматики. Він переписав кілька речень. Треба було ще підкреслити іменники, але Юрко поспішав. Він швиденько згорнув
зошит і побіг до хлопців грати в м'яча.
Увечері батько перевірив зошити й помітив, що там не все гаразд.
— Чого ж ти не закінчив роботи? — питає сина.
А Юрко не знає, що й казати.
— То дрібничка, то гвинтик...
— Слухай, що я тобі розповім,— мовив тоді батько.—
На заводі збудували великий літак. Багато людей прцювало, щоб усе якнайкраще зробити. Лишалось загвинтити під крилом один маленький гвинтик. Загадали
робітникові. А він забув. Так і передали літак на аеродром. Літак був пасажирський. Полетів літак у перший
рейс. В ньому сиділо п'ятдесят пасажирів. Але ж він був без одного-однісінького гвинтика... На віражі* крило зламалось, літак упав і розбився. Загинули люди.
Ось що буває, коли хтось забуде про мале-е-енький гвинтик.

Сторінками книг

Кінь утік...




    Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі для самостійного розв'язування, і діти уважно працювали. Віталик сидів на останній парті. Він уже закінчував розв'язувати задачу, як раптом на парту впала записка.
«Це знову, мабуть, від Петрика,— подумав Віталик.— Знову просить ковзани. Що ж я йому весь час даватиму свої ковзани?»
— Іване Петровичу,— сказав Віталик,— мені хтось записку кинув... Хіба ж можна на уроці записки писати?
— Записки на уроці писати не можна,— сказав Іван Петрович.— Але якщо вже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчителеві — недобре, Віталику. Записка — це ж таємниця, яка мусить бути відома тільки тобі і твоєму товаришеві. А ти розголошуєш цю таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш...
Віталик почервонів. Тепер він зрозумів, що вчинив негарно.
У класі запанувала тиша. Дехто з хлопців час від часу підводив голову, дивився на Віталика, і в тих поглядах хлопчик бачив подив і обурення.
Віталик розгорнув записку і прочитав: «Віталику,— писав Петрик,— я намалював вогнегривого коня. Якщо хочеш, дам тобі».
На перерві Віталик підійшов до Петрика.
— Давай коня, — сказав Віталик.
— Утік кінь...— тихо відповів Петрик.

Сторінками книг 

Красиві слова і красиве діло


       Серед поля стоїть маленька хатина. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.
Одного разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з відра.

Коли це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик.Незнайомий. Мабуть, з іншого села.Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів
од холоду.
І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому
одязі, сказав:
— Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе...
Другий теж промовив красиві й жалісливі слова:
— Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі...
А третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху.
Гарні не красиві слова. Гарні — красиві діла.

Живе слово В.О. Сухомлинського



Без пошуків і знахідок , а отже , і без напруги сил немислимі захопленість , натхнення.

Без творчості немислимо пізнання людиною своїх сил , здібностей , нахилів ; неможливо твердження самоповаги , чуйного ставлення особистості до морального впливу колективу .

Неробство на уроках , відсутність розумової праці там , де вона має бути, - головна причина відсутності вільного часу.

Велике зло - заздрість . Не заздри , а радій тому , що твій товариш досяг успіхів. Але , радіючи його успіхам , прагни обігнати його .

Велике зло - лицемірство , догоджання, пристосуванство . Умій розпізнавати це багатолике зло , будь нетерпимий і непримиренний до нього.

Великий порок - це байдужість , неупередженість .

Маленька людина з крижинкою в серці - майбутній обиватель . 

Вже в дитинстві треба запалити в серці кожної людини іскру громадянської пристрасті і непримиренності до того , що є злом або потурає злу.

Велику небезпеку вбачаю у тому , що всі внутрішні моральні сили вихованця йдуть лише на виконання вашої волі . Нехай ваш вихованець буде непокірним , свавільним - це незрівнянно краще , ніж безмовна покірність , безвольність .

Будь длюдиною у вченні , юнак ! Твоя гідність - вчитися в повну міру своїх сил. Гідність члюдини не бути паразитом , нахлібником . 

У шлюбі ні на хвилину не припиняється взаємне виховання і самовиховання .

У вихованні почуття співпереживання , у формуванні совісті і здібності виховувати самого себе - суть зв'язку між словом і ділом.

У сімейному житті треба рахуватися з думками , переконаннями , почуттями , прагненнями коханої людини.

Зберігаючи свою гідність , треба вміти поступатися один одному.

Закоханий у себе не може бути здатним на справжню любов .

Егоїзм - це страшний порок , що отруює любов . Якщо ти егоїст , краще не створюй сім'ї .

Головний сенс і мета сімейного життя - виховання дітей. Головна школа виховання дітей - це взаємини чоловіка і дружини , батька і матері.

Говори про людину , вчинок , явище, подію те, що ти думаєш. Ніколи не прагни вгадати , яких слів від тебе хтось чекає. Це прагнення може зробити з тебе лицеміра , підлабузника і в кінцевому рахунку негідника .

Роки дитинства - це , перш за все , виховання серця .

Діти повинні жити у світі краси , гри , казки , музики , малюнка , фантазії , творчості.

Діти з пригнобленими почуттями - це , як правило , діти з пригніченим інтелектом , збідненою думкою. Там , де немає вільного прояву почуттів , не мислимий колективний духовний порив , колективне переживання ідеї.

Борг перед Вітчизною - святиня людини.

Духовне багатство немислимо без почуття власної гідності.

Якщо в присутності юнака або навіть при одній думці про нього у тебе прискорено забилося серце , якщо тобі захочеться , щоб юнак дивився на тебе з подивом і захопленням , вважаючи тебе єдиною в світі , - це означає : в тобі прокинулася Жінка , пробудилась Мати - творець нового життя. З цієї хвилини почалося для тебе нове життя.

Якщо люди говорять погане про твоїх дітей - це значить , вони говорять погане про тебе.

Знай , що твоє нерозумне , холодне , байдуже слово може , образити , вразити, засмутити , викликати сум'яття , потрясти , приголомшити .

Ідейні спонукання - це кістяк переконаності людини.

Кожна мить тієї роботи , що називається вихованням , - це витвір майбутнього і погляд у майбутнє .

Кожен твій вчинок відбивається на інших людях; не забувай , що поруч з тобою людина .

Як гімнастика випрямляє тіло , так музика випрямляє душу людини.

Коли багато рульових - бути кораблю на рифах .

Любов - саме інтимне і недоторканне почуття . Бережіть таємниці кохання .

Любов - це насамперед відповідальність , а потім вже насолода , радість .

Щастя любові - у великій відповідальності за людину.

Любов - це квіти моральності ; немає у людини здорового морального кореня - немає і благородної любові.

Любов благородна тільки тоді , коли вона соромлива .

Любов ... Вона - більше Бога . Це вічна краса і безсмертя людське . Ми перетворюємося на жменьку праху , а Любов залишається вічно.

Будь-якого працівника - від сторожа до міністра можна замінити таким самим або ще більш здібним працівником . Хорошого ж батька замінити таким самим хорошим батьком неможливо.

Багато бід мають своїм корінням якраз те , що людину з дитинства не вчать керувати своїми бажаннями , не вчать правильно ставитися до понять можна , треба , не можна.

Музика об'єднує моральну , емоційну і естетичну сфери людини . Музика - це мова почуттів .

Найвище особисте щастя - боротися за щось більш значне , ніж особисті інтереси.

Не тішся тріскучою фразою , що з милим і в курені - рай. Шлюб не тільки духовний , а й матеріальний союз . Збираючись створити сім'ю , подумай , наскільки ти незалежний матеріально , чи зумієш ти одягти , укрити і нагодувати свою подругу.

Перше громадянське почуття - почуття творця матеріальних благ , без яких неможливе життя людини.

Вказувати самому собі , панувати над собою потрібно вчися змалку.

Змушуй себе робити те , що не хочеться , але треба. 

Повинність - головне джерело волі .

Придушуй в собі найменші ознаки слабовілля примхливість , образливість , дратівливість , сльозливість , хворобливе самолюбство.

Справжня гуманність означає насамперед справедливість.

Справжня любов народжується тільки в серці , що пережило турботи про долю іншої людини.

Справжня самокритика - це голос совісті .

Постав над собою сто вчителів - вони виявляться безсилими , якщо ти не зможеш сам змушувати себе і вимагати від себе.

Право на повагу має лише той , хто поважає інших людей.

Право веліти - один з найтонших інструментів , їм потрібно користуватися дуже і дуже обережно. Це право набувається лише тоді , коли вихованець вже в чомусь проявляє себе , пишаючись своєю власною красою , гідністю.

Перш ніж полюбити в дівчині жінку , полюби в ній людину .

Приймати близько до серця радощі й прикрощі Вітчизни здатний лише той , хто не може пройти байдуже повз радощі та смуток окремої людини.

Проти зла треба боротися. Зло нетерпимо . Примиритися зі злом - означає самому стати аморальною людиною .

Процес творчості характерний тим , що творець своєю роботою і її результатами виробляє величезний вплив на тих , хто знаходиться поруч з ним.

Радість словотворчості - найдоступніша для дитини інтелектуальна натхненність.

Дитина - дзеркало родини ; як у краплі води відбивається сонце , так у дітях відбивається моральна чистота матері і батька.

Дитина не може жити без сміху. Якщо ви не навчили її сміятися , радісно дивуючись , співчуваючи , бажаючи добра , якщо ви не зуміли викликати у неї мудру і добру посмішку , вона буде сміятися злобно , сміх її буде насмішкою .

З роками утворюється порожнеча і розчарування у тих молодих людей , дитинство і отроцтво яких було бездумним задоволенням їхніх потреб .

Найцінніша моральна риса хороших батьків , яка передається дітям без особливих зусиль , - це душевна доброта матері і батька , вміння робити добро людям .

Найважче - мужність повсякденної праці . Знайди собі ідеал цієї мужності і постійно слідуй йому .

Найпрекрасніші і в той же час найщасливіші люди ті , хто прожив своє життя , піклуючись про щастя інших .

Спорт стає засобом виховання тоді , коли він - улюблене заняття кожного.

Здатність правильно сміятися - показник морального здоров'я колективу і особистості .

Старість не може бути щастям. Старість може бути лише спокоєм або бідою. Спокоєм вона стає тоді , коли її поважають. Бідою її роблять забуття і самотність .

Тільки дитина, яка вміє берегти свої бажання , здатна повною мірою переживати радість спілкування з товаришами , здатна відкривати в людях - у своїх вчителів , товаришів - нові і нові багатства і цінності.

Три лиха є у людини : смерть , старість і погані діти. Від старості і смерті ніхто не може закрити двері свого будинку , але від поганих дітей будинок можуть уберегти самі діти.

Переконання не може існувати без того , щоб не проявлятися в активній діяльності .

Умій підкорятися закону , дисципліні, порядку . Уміння підкорятися законам - найвище вираження волі.

Навчання - це лише один з пелюсток тої квітки , яка називається вихованням .

Часто люди пишаються чистотою своєї совісті тільки тому , що вони володіють короткою пам'яттю .

Людина лише тоді по-справжньому дорожить життям , коли у неї є щось незмірно дорожче за власне життя.

Людина піднялася над світом усього живого насамперед тому , що горе інших стало її особистим горем.

Людина така , яке її уявлення про щастя .

Почуття провини - благородне почуття вихованої людини .

Чи не почуває провину тільки дурень і дрімучий моральний неук .

Почуття провини - каяття совісті , прагнення до моральної незаплямованості і порядності.

Егоїзм - це першопричина раку душі.